Шукаючи матеріали про церкву Святого Воскресіння Христового в Івачеві Горішньому, виявили, що їх не так уже й багато. Поодинокі статті про святкування у 2013-му році 550-річчя від першої письмової згадки про село, а заодно і 110 – ліття від дня народження блаженного Зенона Ковалика та 245-річчя дерев’яної церкви Святого Воскресіння Христового не дали повної картини історичної значимості духовної святині. Та у нагоді стало направду безцінне видання – історико-краєзнавчий нарис «Івачів Горішній. Мого села духовні обереги», де упорядниками були – о. Орест Глубіш, Богдан Новосядлий, Надія Шподарунок. У книзі – історія та духовне становлення громади, життєписи його видатних івачевогорішнівців, цікаві факти з минулого та сьогодення.
Так ось, місце, де зараз знаходиться храм, давнє, намолене століттями. Колись тут була дерев’яна церква, зведена у 1768 році, як свідчать розповіді старожилів та напис на фасаді мурованого храму. На жаль, в архівних документах не збереглися записи про неї. Що стосується мурованого храму, який є сьогодні, то за одиними документами його звели у 1877 році, а за іншими – у 1897, тобто з різницею у 20 років. Працівники Державного архіву в Тернопільській області вважають, що це зумовлено двома причинами: можливо, спорудження храму почали у 1877, а завершили через двадцять років. Відповідно в цьому році храм було освячено. Інша версія цієї розбіжності – неправильно надруковані цифри. Тим не менше, цьогоріч теперішній святині виповниться 141 рік. У 1814 році на цій парафії було 385 греко-католиків. Патроном храму був власник Тернополя, Сидорова та довколишніх земель Францішек Коритовський, який згодом став маршалком тернопільської шляхти і членом парламенту Галичини. Пізніше тут служили о. Яків Помезанський (з 1832 до 1841 рр.); о. Йосиф Січинський (1841 р. н.); о. Іван Хавалка (з 1914 до 1924 рр.); о. Микола Бріль (з 1924 до 1938 рр.); о. Микола Салій (1887 р. н.); о. Роман Дурбак ( з 1956 до 1985 рр.); о. Микола Зоряний (з 1985 до 1986 рр). Останній священик, який служив на парафії перед її переходом у лоно Української Греко-Католицької Церкви, був о. Микола Тивоняк (з 1986 по 1996 рр.).
Важливою віхою в історії парафії був прихід на світ 18 серпня 1903 року Зенона Ковалика. Його дитячі роки пройшли серед мальовничого роздолля рідного села. Очевидно, що він неодноразово приходив і до храму. І, мабуть, найчастіше у роки його учителювання у місцевій школі, що була поруч зі святинею. Сюди він приносив свої потаємні палкі бажання стати на шлях служіння Христові. Звідси він вирушив у нелегку, а згодом мученицьку дорогу, обравши монастир та отримавши Тайну Священства. А вже згодом, 4 вересня 1932 р. ступив на землю своїх батьків, у рідне село Івачів, аби відправити першу Службу Божу.
Згодом о. Зенон оселився у Станіславові (нині – Івано-Франківськ). Там проводив місії. Перед початком радянської окупації 1939 року о. Ковалик переїхав до Львова, де замешкав у монастирі редемптористів, на вулиці Зибликевича (тепер – Івана Франка), виконуючи обов’язки економа монастиря. Під час окупації кожної неділі у львівських церквах відважний священик виголошував Боже слово. Отець Ковалик ніколи не боявся гостро і відкрито виступати проти безбожництва, яке чимраз більше поширювали більшовики.
Остання велика проповідь о. Ковалика відбулася у Тернополі 28 серпня 1940 року на свято Успіння Пресвятої Богородиці. Тоді його слухали майже десять тисяч вірних, які зібралися на храмове свято. А вже через кілька місяців здійснилася давня мрія – стати мучеником за віру. Вночі з 20 на 21 грудня 1940 року до монастиря прийшли агенти НКВС, щоб заарештувати отця за проповіді.
Редемптористи намагалися дізнатися про долю свого заарештованого співбрата, але ці намагання довго не давали ніяких результатів. Аж у квітні 1941 року їм стало відомо, що о. Ковалика тримають у тюрмі по вулиці Замарстинівській (так званій «Бригідки»). За час своєї шестимісячної неволі він пережив двадцять вісім важких допитів.
У 1941 році, коли німецькі війська почали наступати на Львів, енкавеесівці, не маючи змоги забрати в’язнів із собою і не бажаючи залишати на волі, почали їх розстрілювати. Однак о. Ковалика їм було замало просто розстріляти: пригадавши йому проповіді про розіп’ятого Христа, кати розіп’яли священика, прибивши його до стіни тюремного коридору, а у живіт вклали недоношену дитину.
27 червня 2001 року Блаженний Іоанн Павло ІІ проголосив отця Зенона Ковалика Блаженним і він став відомим на весь світ. 30 червня 1996 року відбулося представлення отця Ореста Глубіша, яке здійснив тодішній протисинклер Тернопільської єпархії УГКЦ, ректор Тернопільської духовної семінарії імені Патріарха Йосифа Сліпого отець-митрат Василій Семенюк.
Відтоді почалися будні і свята парафії. Поступово о.Орест Глубіш відродив Хресні дороги під час Великого посту, травневі молебні (маївки) до Пресвятої Богородиці, червневі – до Серця Христового. Священик почав проводити спеціальні науки або розважання над Святим Письмом, творами святих Отців, духовною літературою.
Отець Орест Глубіш докладав і докладає чимало зусиль, аби люди приходили на Богослужіння у неділі та свята. Проводить катехитичні заняття на різні теми християнської віри, зокрема, про поведінку у храмі, роз’яснює важливість та пояснює частини Святої Літургії, привчає парафіян до частішого прийняття Тайн Покаяння та Пресвятої Євхаристії, організовує такі свята як Прощання з колядою, Миколая. Разом з тим, під керівництвом отця Ореста Глубіша проводилися роботи з відновлення храму, який перебував у надто запущеному стані. Не було відповідного іконостасу, престолу, тетрапода, проскомидійника. Завдяки щирим молитвам, розумінню і пожертвам парафіян і при Божій допомозі церква почала змінюватися на краще. Спочатку виготовили новий іконостас, потім престол, проскомидійник, тетрапод, кивот та інші елементи храму.
Храм стоїть ніби на своєрідній терасі над вулицею, що прилягає до ставу. При вході на церковне подвір’я споруджено дзвіницю з трьома дзвонами, що скликають людей на Богослужіння, а також сповіщають про різні події. Храм прикрашають речі, над якими не тяжить час. Це – старовинні ікони, передусім запрестольна Христового Воскресіння, святого Миколая та Матері Божої. Історія двох останніх пов’язана з трагічною сторінкою українського народу 1940-х років. Під час депортації було спалено село Телятин Томашівського району, Люблінський повіт (Польща). Коли поляки почали палити село, люди, рятуючи своє життя, залишали рідні хати з усім своїм майном. Старенький священик у цьому хаосі попросив церковного паламаря забрати з собою ікону Миколая. На возі їхали малі діти, тож ікона була оберегом для родини в їх подорожі. Згодом родина Теберкевичів оселилася у селі Івачів Горішній. На прохання о. Романа Дурбака передала ікону церкві. Зараз святиня відреставрована і охороняє село.
Ікону Матері Божої храму подарувала Анна Максим’як, яку вона також привезла під час переселення. Відомо, що цей образ був подарований молодій парі у день весілля. Особливим місцем у церкві є престол на честь блаженного священномученика Зенона Ковалика. Його ікону написав тернопільський художник Ігор Зілінко. Окрім того, у храмі є ще одне зображення блаженного Зенона, написане у більш натуралістичному стилі, авторства Ярослава Новака. Самобутньою окрасою і глибоко символічним атрибутом святині є запрестольна ікона Христового Воскресіння. За переказами, вона є духовно- історичною перлиною храму. Її приніс до церкви гетьман Богдан Хмельницький, який прийшов помолитися за одну з проміжних перемог перед Зборівською битвою, що відбулася неподалік села. Христос зображений у ризах з позолотою. Він возноситься над розбитими воротами пекла – в’язницею смерті, яка досі непоборена.
Храм тримає відкритими двері для кожного з вас – заходьте і черпайте з його животворного джерела. Кожне наступне покоління жителів Івачева Горішнього, передаючи естафету, має вибудувати свій найвищий Храм.
За матеріалами історико-краєзнавчого нарису «Івачів Горішній. Мого села духовні обереги»