56 років життя відвів для нього Господь. Ніби вже й прожито достатньо, набуто чимало і пройдено нелегко, але стільки ще планів та ідей не зреалізовано. Мова сьогодні про уродженця Великої Березовиці, поета і драматурга, громадського діяча Левка Крупу. Вшанування його пам’яті у Тернопільському національному педагогічному університеті ім. В.Гнатюка приурочили до 25 – ліття факультету мистецтв.
Скажу одразу, цей факультет один із небагатьох об’єктів, де вшановують ім’я Левка Крупи. Неодноразово уже доводилося бувати тут на схожих мистецьких заходах і щораз поезія Левка Миколайовича лунала по-новому і звучали нові вірші, віднайдені у рукописах дбайливими руками дітей та дружини. Цей вечір пам’яті вирізнявся душевними спогадами, аналізом поетичної творчості, видавничими перипетіями та простими життєвими радостями, які так любив герой матеріалу.
Автор програми вечора пам’яті Левка Крупи – професор кафедри музикознавства та методики музичного мистецтва ТНПУ ім. В.Гнатюка, доктор мистецтвознавства Олег Смоляк своїми спогадами переніс присутніх у травень 1970-го року. Адже саме тоді відбула перша його зустріч з поетом. Щоправда, заочна. У газеті ’’Ровесник’’ він побачив велику добірку віршів Левка Миколайовича. А, як ви знаєте, у ті часи публікація поетичних творів була великою рідкістю.’’Коли я прочитав цю поезії, то був надзвичайно вражений глибиною думки і влучністю виловлювань,- зауважує Олег Смоляк і продовжує, – згодом я запропонував Василеві Ярмушеві, щоб наступна зустріч в літературному об’єднанні ’’Розмай’’ відбулося за участю Левка Крупи. Так і сталося. Після зустрічі я підійшов до нього і показав свої вірші. Він почитав і сказав: ’’Непогано, можете продовжувати писати’’.
Аналіз поетичної творчості поета зробила доцент кафедри теорії та методики української та світової літератури ТНТУ ім. В.Гнатюка, кандидат філологічних наук Леся Вашків. Як струнами поетичної душі Левка Крупи, вона пройшлася його віршами – його мірилами болю, радості і любові. ’’Вже перша збірка ’’Чотири струни’’ свідчить не лише про його вікову зрілість, а й про зрілість у поезії, – наголошує Леся Вашків. – Внесок поета у складний жанр, який так чи інакше в українському письменстві утверджувався від І.Франка до Д.Павличка, жанр сонету у його вершинному вияві представляє і творчість Левка Крупи’’. Також Леся Вашків, розповідаючи про поетичну творчість нашого героя, акцентувала увагу не лише на дивовижних метафорах поета, а й на глибоких, високо- естетичних його текстах. Бо він умів смакувати словом.
’’Я в один момент у своєму житті почала говорити до тата на ’’ти’’, – почала свою розповідь дочка поета, доцент кафедри журналістики ТНПУ ім.В.Гнатюка, кандидат філологічних наук Наталія Дащенко . – Це сталося у день його смерті. Упорядковуючи особистий архів батька, особливу увагу звернула на матеріали, що стосувалися творчості – від вдосконалення творів до їх публікацій. Сьогодні набагато легше друкуватися, ніж раніше. Я знайшла у татових записах, що вже з 60- их років він надсилав свої вірші для друку. Зміст відповідей від редакцій журналів різноманітних видань містили і негативні оцінки, такі як: ’’до друку не схвалено’’, ’’редакція не рекомендує’’, ’’редакція не знайшла можливості опублікувати’’, з іншого боку були обнадійливі повідомлення, як ось від Романа Лубківського: ’’є прекрасні рядки, обрані, хоч відчувається великий вплив Антонича’’. Сім років– саме стільки упорядковував Левко Крупа одну із своїх збірок. Це була титанічна праця, на рівні душі і серця.
Про громадську діяльність батька мав би розповісти син Любомир, нині заступник голови Тернопільської обласної ради, кандидат історичних наук. Натомість поділився щемними спогадами з дитинства. Адже міра болю, яка супроводжувала Левка Крупу крізь життя, а це і післявоєнне дитинство, зрада друзів, КДБ, дисидентство була нестерпною.’’Вона (діяльність) відібрала у мене тата, – каже Любомир Крупа, – але він по-особливому любив довколишній світ. І коли прилітали лелеки, варив картоплю і відрами носив їм до річки, бо так завжди робив його тато’’.
Особливими були спогади і в на одного артиста України, завідувача кафедри театрального мистецтва ТНПУ професора В’ячеслава Хім’яка, голови Тернопільського літературного об’єднання, члена НСПУ Зіновія Кіпибіди та дружини поета – Марії Крупи. А ще справжньою окрасою вечора стали вірші поета у виконанністудентів факультету мистецтв, знайомих та друзів родини, ансамблю акустичної музики ’’Оберіг’’.
Народився Левко Крупа 29 грудня 1943 року у Великій Березовиці. Закінчив філологічний факультет Чернівецького університету ім.Ю.Федьковича. Працював вчителем української мови та літератури, був науковим співробітником обласного краєзнавчого музею. Народний депутат України першого скликання, генеральний директор обласної держтелерадіокомпанії. Автор 4 поетичних збірок та однієї драматичної.
Матусю,
Ти виший мені сорочку
Таку, як у батька –
Хрестиком дрібно.
Ти знаєш я дуже хочу
На нього бути подібним.
Будь ласка, виший сорочку, нене…
Таку полотняну – виткано грубо.
Не буде ні в кого – лишень у мене найкраща.
Добре, люба?
Не знаю, чи скоро повернусь у хату…
Можливо, як вишня листя розгубить,
Ти виший!
Хай люблять мене дівчата,
як ти
мого батька любиш!
Люби мене
Люби мене, хоч травень мій одцвів,
І січень інеєм осипався на скроні,
Хоч дні турботи – зморшкою між брів,
Та я увічнився в усмішці доні.
Люби мене, як у сімнадцять літ,
Хоч нам уже подвійно, чи потрійно,
І рум’янець на лицях згас, поблід, –
Та ти люби мене жагуче й вірно.
Не даймо заснуть ватрі почуттів,
Нехай сльота незгод мине безслідно:
Бо не даремно поруч ми в житті,
Колись чужі, а зараз – вічно рідні.
Люби ж мене, хоч травень – спогад лиш…
Столиця
Моїм односельцям
Звідсіль – село над кручею, а звідти ліс,
Між них – покоси луг підперезали.
Дибкує ліс, впершись в береги, над нуртом міст,
А далі – станції дзвінкі цимбали.
Бурмоче до людей чи сам до себе млин,
І трепети бояться впасти в річку…
Край колії все літо сивіє полин
За тими, хто поїхав і – навічно…
Припнули джерело під урвищем стежки,
Де глину ластівки беруть – на гнізда.
Хати хто – зна коли забігли у садки,
Де загубились плач і сміх, і пісня…
А за гайком, на тімені горба, межа,
Через яку вже не буває чварів.
Там поколінь зі сто фундаментом лежать,
З якого ми – у світ прийдешній парість.
Моє село ріка розкраює навпіл…
Моя вітцівщина – Березовиця!
Як треба, щоб була в цім світі людських бід
Не для держави – для душі столиця.