Сьогодні церква має найвищий рівень довіри у нашому суспільстві. Опитування показують, що приблизно четвертина з тих, хто декларує себе християнином, ходить до храму. Звичайно,опитування – це не представлення того, що люди думають насправді. Про церкву як приміщення і як духовний оберіг, про історію капеланства і чому треба йти до церкви у відкритій розмові з отцем Богодаром ( Віталієм) Дзюбою, настоятелем Церкви Святої Параскеви УГКЦ с. Байківці.
– Отче Богодаре, чому взагалі виникає питання чи йти до церкви, чи ні? Як ви декларуєте поняття храму – матеріальне та духовне?
Коли ми говоримо про церкву як про Божу установу, зауважте, що є певне звужене відчуття, а саме: що церква –це місце, де люди мають релігійно- духовні потреби, де є елементи зовнішніх атрибутів. Адже в уяві відразу постають хрест, дзвіниця, баня, ряса, відправа і ’’Амінь’’. Та церква набагато яскравіша подія у житті людини, вона, власне, після двох фундаментальних речей – кохання і дітей, третій духовний стовп, на якому стоїть уся свідомість людини. І вона не третя по рахунку, вона третя рівна з іншими. Тому ми мусимо розуміти, що церква – це не тільки охрестити, похоронити і провести першопричастя, а церква – це захистити душу і тіло, захистити людину у духовному, національному, особистісному розвитку, а також – захистити свою державу.
Щодо захисту, то відразу перед очима виникають кадри з Майдану, коли протестувальники знайшли прихисток у Михайлівському соборі.
Михайлівський собор справді надавав людям захист від побиття, та, на мою думку, більшу частину опіки духовної надавав величезний молитовний намет, який стояв біля Монумента Незалежності. Це якраз було те єдине місце на майдані, де відправляли Службу Божу. Пам’ятаєте, коли були найстрашніші дні, коли люди били у такт ре-во-лю-ці-я, і між тими складами я ніколи не забуду голос молодої монахині, яка молилася ’’Богородице, Діво, радуйся’’, і це, на мою думку, найбільша місія церкви – давати Бога тоді, коли мовчать людські сили. Бо церква невіддільно пов’язана з долею народу. Тоді, коли народ радіє, церква возносить це, а у хвилини скрути церква розділяє це теж. Вже на початку 20 століття в Українській Галицькій Армії були капелани. Усусуси мали у своєму складі священиків. Продовженням капеланського служіння стала принципова позиція Митрополита Андрея Шептицького, який у Львівській семінарії плекав особливі надії щодо того, щоб молоді семінаристи готувалися бути у майбутньому капеланами. І тілом, і душею церква завжди підтримувала тих, хто боровся за волю України. Завжди над національною ідеєю церкви майорів синьо- жовтий прапор.
Що відбувалося з капеланством у проміжний період – від часу усусусів до подій на майдані?
Ви знаєте, що десь над вами світить сонце, можливо, воно десь за хмарами, можливо, ще надто рано, але ви свідомі того, що за кілька годин і сонце встане. Щось подібне завжди було у свідомості нашого народу. Від капеланів УГА і УПА у нашого народу завжди було розуміння того, що священик – це той, хто вміє ризикувати собою і нікому не відмовить. У момент, коли радянський союз окупував Україну, коли церква духовно була подавлена, а її інституції розсіяні, ніхто з духовних осіб у військові часини не заходив. Крига почала скресати лише після 1991 року, і тоді керівники частин були зацікавлені у тому, щоби до них приходили священики.
Роль капеланів сьогодні оцінена значно більше. У часі війни їхня допомога солдатам дорівнює спасінню душі і тіла. Чи не так?
Зараз капелан більш затребуваний, бо йде війна і він стає важливою ланкою. За важливістю він йде 4-м, коли 1 – це мобілізація, 2- це спорядження, 3- це продукти харчування і волонтери. Та найгірше було у той період, коли війни не було, коли священики стукали у двері військових частин і казали, що хочуть послужити солдатам, і часто отримували високомірну відповідь: ’’Нам це не потрібно’’. Тоді було боляче. Лише з початком війни офіцери чітко побачили різницю, коли є капелани і коли їх нема. Адже їхня присутність, їхні слова, молитви, товариське ставлення знімають велику частину агресії.
Як ви, будучи парохом церкви, доносите своїм парафіянам справжню роль церкви?
Наша бідність, економічна скрута не дозволяють людям мати достатньо часу, щоби духовно розвиватися. Помітьте, яка висока інтенсивність нашої праці і яка низька оплата за неї. Коли приходить неділя, і людина настільки виснажена фізично, що не готова вкладати свій час у Боже слово. Тому сьогодні основне вікно можливостей духовного наповнення – це діти і молодь. Якщо не праця з ними, якщо не катехизація, якщо не Біблія у руках священика, то церква ризикує перетворитися у Дім печалі. Ось де небезпека.
Молитва у церкві і молитва вдома на самоті, яка різниця між ними?
Особиста молитва- це дуже добре, бо під час неї людина краще пізнає себе, краще відчуває присутність Бога. Але коли раз чи два людина спробує відчуття спільноти, де її знають, люблять, нею цікавляться, тоді вона до елементу зустрічі з Богом додає і відчуття родини церковної. Бо, коли ми постаріємося, не факт, що хтось буде цікавитися нашим життям, адже у молоді завжди свої теми. А старша людина потребує, щоб її запитали про настрій, про здоров’я. І дуже часто молодим немає часу, щоб подарувати якусь крихту уваги старшим. А ті, що кажуть, що мені це не потрібно, значить, ще у дорозі
То чому треба йти до церкви?
Якщо людина у такому періоді життя, коли вона не має часу навіть подбати про своє здоров’я, то марно заохочувати її ще ходити до церкви, ефекту з цього не буде. Прийде час, і людина сама знайде дорогу до Господа. У тому якраз і щастя, щоби не силувати нікого, не примушувати, не докоряти. Ми знаємо одне, що Господа ще ніхто ніколи не об’їхав. Рано чи пізно людина відчує той особливий поклик і сама буде шукати ту спільноту. Це може бути не тільки та церква, що у її селі, а й в іншому місці, інше молитовне зібрання. Прийде час, і кожен з нас насититься молодістю, проектами, потребами, поїздками, пікніками, прийде час, коли людина шалено захоче Бога, і вона, прийшовши до церкви, подумає: ’’ Треба було це зробити раніше!’’ Але Богу дякувати, що вона тут є. На моє глибоке переконання, у кожного свій час.