Місце зустрічі – пам’ятник Тарасу Шевченку. Мій співрозмовник – народний артист України В’ячеслав Хім’як. Вибачення за чотирихвилинне запізнення, і ми неквапно поспішили на каву. Каже, що не ходить у такі заклади, і не знає, де добра кава, а де ні. Офіціантка – дівчина з Луганської області, яка лише місяць тому переїхала у Тернопіль, миттю принесла напої, і розмова почалася з несподіваного зізнання.
Я хотів бути журналістом. Читав різні газети. Зокрема ’’Молодь України’’, яка на той час була досить просунута. Взагалі любив гострі теми. Ріс у Богом забутому селі, там таких тем вистачало, і я хотів про це писати – говорити. Я писав вірші, роман, бо переважна більшість письменників виходить з журналістів, як правило. Та потім захопився театром і все, пропав.
- Ваш цьогорічний серпень, який він?
Мій серпень тривожний. Вступ у виш онука Антона, робота зі студентами, нові навчальні плани. З кожним роком все менше набираємо дітей. І тут виявляється, що діти йдуть не за покликанням, а за розрахунком. Це болить і це страшно.
- Ваш онук пішов вашими стопами?
Та ні, знаєте, діти зараз самостійні. Хоча я бачив у ньому сценічні здібності, але він обирав сам. І це його право, яке я ціную. Молодь зараз інша, ніж ми були у їхні роки.
- Найбільше визнання для вас- звання та премії, добрі відгуки, повен зал глядачів, ваш студент- добрий актор чи зірка на Алеї зірок у Тернополі?
Я народжений не для зірок, премій та звань. Я просто раб мистецтва. Для мене не проблема вивчити текст, прочитати уривок чи поставити виставу зі студентами. Я знаю, як це зробити, і я це роблю, а до зірок я далекий.
- Людину такого штибу, як ви, мали би знати в обличчя – це думки таких людей, як ви. Чи ображає вас невпізнаваність?
Чого це раптом мене мають всі знати? Звичайно, я тішуся, коли впізнають, коли вітаються, та й за кілька десятиліть життя у Тернополі, ходячи однією ж тією дорогою з дому на роботу і навпаки, запам’ятовуєш людей, обличчя. Знаєте, у мене ось проблема – пам’ятаю ім’я, та не пригадаю обличчя чи навпаки.
А мене впізнають і по голосу. І таке буває. Одного разу на якомусь автовокзалі купував квиток і так легенько: ’’Може, ще є якийсь одненький, будьте ласкаві?’’. Натомість мені у відповідь: ’’ Та зараз щось придумаємо, та я на ваші вистави ходжу, подобається дуже!’’ Знову ж таки приємно.
- А вулицею часто перепиняють чи вітаються?
Признаюся, що кажу дружині:’’Буду за 5 хвилин’’, а прихожу за годину. І вечеря чи обід стигнуть, і, можливо, справи чекають, а я не можу просто відповісти людині, яка мене перестріла на вулиці і запитала, чи то про роботу, чи про здоров’я ’’Все добре. Дякую’’ і піти.
- Ось високий статний чоловік йде вулицями Тернополя. Про що він думає, які слова накривають його у ці хвилини?
Думаю про нових студентів, про онука – студента, про нові ролі, про дачу та городину. Ось по помідори біжу, дружина відіслала, не багато нам зараз треба, бо порозбігалися діти та онуки, але щось то хай буде. Не вистачає часу на все мені. Постійно у русі, кудись спішу, щось роблю. Мені навіть дивуються, як я все встигаю. Але я так живу.
- Чи не боїтеся пропустити чогось особливого, зважаючи на те, що постійно чимось заклопотані?
Та ні. Я багато спілкуюся : і в театрі, і в університеті, і поза ними. Я слухаю людей, я ділюся з ними своїм. А ось так просто пройтися містом, заглянути у кав’ярню, на це немає часу. Ми десятиліття живемо біля парку і, можливо, були там 4 рази. І сьогоднішня кава нагадала мені студентські роки у Києві, де за 10 копійок купували каву з молоком. А нині кажете – це лате.
- За стільки років невпинної праці чи дозволяєте собі дати у чомусь слабинку –запізнитися на репетицію, пропустити її, менше часу відвести роботі над роллю, не готуватися до зустрічі зі студентами? Чи відповідальність і дисципліна ваші все?
Старші актори ніколи не спізнюються, то молодь може собі таке зараз дозволити. Репетиція о такій- то годині, я як штик, третій дзвінок – я готовий, граю у другій дії – значить, готовий на другу дію. Я навчений дисципліни та відповідальності й інакше не може бути.
- За родом діяльності вам доводиться багато читати, вчити ролі, не забувати слова на сцені, чи ви їх забуваєте і підставляєте свої, щоб ми не помітили?
Та ніби ні, текст ніби карбується у пам’яті і виринає у потрібні моменти. Хіба просто можна зімпровізувати ситуацію.
- Кажуть, що вивчення напам’ять текстів тренує пам’ять. У вашому випадку це правда?
Правда. Це наше професійне. Адже різне трапляється: за півгодини потрібно вивчити тексту на 4 хвилини, і ти вчиш, і розказуєш. Пам’ять натренована, але я не накопичую інформацію. Маю властивість викидати з голови відразу, коли побачив на дошці, що вистава ’’списана’’. І як би ти не любив її, як би ти не захоплювався роллю, час не стоїть не місці і ми мусимо залишати щось і вчити нове.
- Чи доводилося вам відмовлятися від ролі, бо вона вам не подобалася?
Немає і не було такого, щоб ти мав можливість відмовитися від ролі. Як ви собі це уявляєте – є відповідний наказ, ознайомлення, і ти працюєш. Тому мене дивують подібного роду питання.
- Чим пахне вам серпень?
Для мене серпень – це початок, бо народжений у цей місяць. І пахне він мені яблуками, грушами, пахне серпневим садом. Знаєте, у цю пору все стає довершеним. Ще пахне серпневим борщем. Ось спробуйте борщ у серпні, з тих овочів, якими обдарувала природа, він буде різнитися від того борщу, який ви зварите у жовтні чи червні. У мене вже мурашки забігали по тілу від спогадів(ділиться ). А ще згадую мій день народження у дитинстві. Адже народжений на Спаса. Мама мене вбирала у біленьку штапельну сорочку, і, коли я йшов вулицею, усі ділилися зі мною яблуками. А вдома мама збирала ще двох- трьох моїх друзів і різала кавуна. Тому мій серпень ще пахне кавуном. Ще ніби літо, а прохолода відчутна уже осіння. Таке то життя.
Наприкінці розмови В’ячеслав Антонович признався, що останнім часом не балуваний увагою журналістів. Був молодший, то частіше кликали на інтерв’ю.
– Вигляд у вас неприступний, тому й бояться до вас йти.
– Та яке! Я дуже часто ниряю у підсвідомість, бо там найбільше правди. Ви коли борщ варите, то підсвідомість не дуже працює, а коли цілуєтеся з чоловіком, то вона включається. Ось така наша людська природа. Ось з вами порозмовляв, було приємно. Приємно, що ви така. Хочеться бути просто людиною. А я пішов, куплю жінці помідорів.
На згадку кілька фото, і В’ячеславХім’як, народний артист України, власник іменної зірки на Алеї зірок у Тернополі неквапно пішов на ринок.
Руслана Стасишин
фото М.Урбанського