Пані Наталя і не здогадувалась, як зміниться її життя після походу у дитячий спеціалізований будинок “Малятко”. Вона, молода студентка факультету журналістики, брала там інтерв’ю у працівника закладу. Зайшовши у випадкову групу познайомитись із дітьми, дівчина почула розпачливий крик. Маленький хлопчик біг до неї і вигукував “Мама”! Це був Максимчик – дитина зі складними діагнозами, що вижила після аборту, зробленого на 6 місяці вагітності. Пані Наталя злякалась і поспішила покинути приміщення. Але потім, втративши спокій, вирішила відвідувати малюка, а згодом і усиновити.
“Била тебе мама? Ні? А треба було! Щоб дурниці в голову не лізли!” – почула дівчина у відповідній службі, коли виявила бажання опікуватись хлопчиком. Така відповідь болісно вразила, але не знищила ідею усиновлення. Тому пані Наталі все-таки вдалось забрати хлопчика у рамках проекту “прийомна сім’я”.
“ Але наше суспільство не готове всиновлювати діток. Коли я почала збирати документи, депутати, вчителі – всі приїхали, влаштували терор! Вказували на неправильність мого рішення, говорячи, що інвалідам треба жити окремо, себто мудрі батьки повинні ховати таких дітей і не ганьбити їх. Але це ж неправильно! Малюки зі сладними діагнозами – такі ж, як і всі, просто більше нещасні і особливо потребують доброго ставлення оточуючих”, – ділиться наболілим пані Наталя.
Незважаючи на осуд, двадцятилітня студентка залишила навчання і присвятила себе Максимчику. Працюючи перукарем, заробила грошей на приватний дитячий садочок для нього, бо у державний не хотіли приймати дитину з вадами. “Жили ми на зйомній квартирі, бо моя мати відмовилась нас прийняти. Згодом я зустріла свого теперішнього чоловіка, – пригадує пані Наталя. – Ми одружилися і всиновили Макса, бо раніше мали статус просто прийомної сім’ї. Тепер дитина є нашою рідною не тільки душевно, а й юридично. Звісно, син знає правду, бо пам’ятає, як ми колись жили з ним удвох. Він тоді мріяв, щоб у нього був тато”.
Згодом у щасливої сім’ї народилась донечка Катя. Але чуйне серце пані Наталі і далі вело її до сиротинця. Речами, цукерками, ласкавим словом – допомагала всім, чим могла. Одного разу жінка вирішила забрати додому на Різдвяні свята смертельно хворого хлопчика. “Я хотіла подарувати йому хоч якусь радість. У 6 років він не вмів сам їсти, зате курив і був залежний від алкоголю. Виявилось, що мати зловживала спиртним і дитині наливала. Пробув Віктор у нас 10 днів і настільки влився в сім’ю, що ми не змогли його віддати. Вирішили усиновити. Коли почали оформляти документи, дізналися, що у хлопчика ще є двоє братиків і їх не можна розділяти. Тобто, або трьох брати, або нікого. Так у нашій сім’ї з’явилися однорічний Назарчик і дворічний Руслан,”- зауважує пані Наталя.
Опікуватись п’ятьма дітьми – це важка праця без вихідних і святкових днів. І це міг би бути кінець історії, якби маленька Катя не народилася з таким добрим серцем, як її мати. “ Якось донечка переглядала в інтернеті сторінку всеукраїнського порталу національного усиновлення “Сирітству – ні!” та звернула увагу на одну дівчинку. І раптом каже: “ Дивись, ми сестричку знайшли”. Я спочатку проігнорувала, але Катя не заспокоювалась. Тому ми все-таки зателефонували у Сумський притулок. Виявилось, у дитини надзвичайно складні діагнози. У 5 років вона виглядала, як однорічне немовля. Навіть голівки не тримала, і не було надії, що колись заговорить чи навчиться ходити. Я зрозуміла, що їй особливо потрібні батьки. Але усиновити вдалось не одразу. Спочатку мене всі відмовляли, себто дівчинка скоро помре і ми не встигнемо навіть її забрати. Але я настояла на своєму, і зараз Вірочка з нами. Жоден центр реабілітації не хотів приймати доню, та один лікар навчив мене робити масажі і необхідні вправи самостійно. За рік вона уже виросла на 12 см, реагує на людей, має хорошу координацію рухів”, – зауважує пані Наталя.
Дружна сім’я часто гуляє в парку. Попри те, що дітки зі складними діагнозами, батьки ставляться до них, як до здорових. Але, на жаль, не всі у нашому суспільстві готові прийняти когось особливого. “ Це, мабуть, пережиток радянських часів, коли хворі діти були соромом. Я особисто знаю родину, де дівчинку-інваліда 25 років тримали вдома. Але, беручи з нашої сім’ї приклад, нещодавно її почали виводити на прогулянки. Тато навіть повіз доню в Італію і був вражений тим, наскільки по-іншому там ставляться до людей з вадами. Ніхто не осуджує, не дивується, не акцентує на цьому увагу”, – розповідає пані Наталя.
Також жінка наголошує, що в Україні надзвичайно важко виробити статус сироти. Тобто дитина змушена жити в притулку без права на усиновлення, бо біологічна мати жива. І байдуже, що вона, може, вже й забула, що когось народжувала. “ Це, дійсно, величезна проблема. Бо чим довше малюки живуть в дитячому будинку, тим важче їм потім адаптуватися до нормального життя. Через юридичну тяганину ми втрачаємо дорогоцінний час. У Віті, Назарчика та Руслана є ще сестричка. І ми вже два роки безрезультатно намагаємося забрати її з притулку”.
То що ж стоїть в Україні за гучною фразою “сирітству – ні” ?
Валерія Чічірко