Напередодні Дня захисника України голова Тернопільської районної ради Андрій Галайко відвідав домівку ветеранів УПА та нагородив їх ювілейними медалями та почесними грамотами. Долучилася до доброї справи і голова районної організації Товариства Червоного Хреста України Ольга Нижник, яка подарували ветеранам продуктові та гігієнічні набори.
“З нагоди 75-річчя створення УПА навесні цього року було розпорядження обласної ради про те, щоб нагородити ветеранів УПА ювілейними медалями та почесними грамотами. Саме напередодні свята Покрови та Дня захисника України ми вирішили реалізувати цей проект. На превеликий жаль, поки тривав процес виготовлення та передача цих речей районним радам, троє ветеранів уже померли. У Тернопільському районі серед живих залишилося лише дев’ятеро», – зазначив Андрій Галайко.
Як зауважила Ольга Нижник, на Заході України товариство Червоного Хреста активно працювало у роки Другої світової війни, коли була створена Українська Повстанська Армія. «У загонах ОУН-УПА були люди, які відповідали за червонохресну роботу. Їх першочерговим завданням було надавати населенню першу медичну допомогу, збирати медикаменти і шукати можливості співпраці з міжнародним Червоним Хрестом. Одним із засновників Червоного Хреста на Тернопіллі був Ілько Баришин, який більше 50-ти років провів у підпіллі», – розповіла Ольга Михайлівна.
Приїзд голови районної ради та увага преси Іванну Волинець із смт. Велика Берзовиця найбільше схвилював тому, що вона не встигла вбрати гарної квітчастої хустини. Що не кажіть, а жінка передусім жінка… Хоча, як на мене, Іванну Михайлівну в її 92 роки найбільше прикрашала світла пам’ять та щирі спогади зі сльозами на очах про минулі часи: «Сиротою залишилася у 14 років. Допомагала хлопцям з УПА, носила їм їсти. Двічі сиділа у тюрмі. Перший раз у Микулинцях, де два тижні пробула у льосі по коліна у воді. Мене не змогли засудити, бо був лише один свідок (моя товаришка-зрадниця), а я не мала й вісімнадцяти. Відпустили. Вдруге посадили у Тернополі. Ту мою «товаришку», «свідка» і донощицю запроторили разом зі мною. Жінки у камері почали їй докоряти, і вона відмовилася від свідчень. Після року тюрми мене випустили», – з болем у серці та сльозами на очах розповідає пані Іванна.
На ослінчику біля порогу хатини, як справжня бабуся із книжкової картинки, сиділа Ірина Чучман (с. Смиківці). Під дахом – сплетена у віночок кукурудза. Осіннє сонце світило 92-річній пані Ірині прямо у вічі. Вона живе сама. Син навідується рідко, адже мешкає у Запоріжжі. «Зате телефонує щодня, – з гордістю каже Ірина Миколаївна. – Мені нема на що жалітися. Із соціальної служби допомагають, і сусіди не забувають». Пані Ірина, як колишня зв’язкова, із застереженням ставиться до багатьох речей: фотографуватися не хотіла, від матеріальної допомоги, яку їй пропонував сільський голова, відмовилася, бо не хоче мати нічого спільного з банком. Словом, надмірна увага для колишньої зв’язкової – це якось надто підозріло.
У 86 років Володимир Дідик (с. Біла) сходить крутими сходами до нас на подвір’я: «Я не вірю, що ще досі живу. Не знаю, що мене тримає на цій землі», – схвильовано ділиться враженнями від життя пан Володимир. Богдан Палуб’як написав книгу спогадів про участь Володимира Дідика у церковному та громадсько-політичному житті країни “Володимир Дідик: спомин про пережите». У книжці влучно зазначено: «як крапля води віддзеркалює всі води землі, так і життя однієї людини – віддзеркалює долю народу та долю нації у конкретний період».
Помешкання 88-річного Григорія Мороза із смт. Велика Березовиця вразило різноманітною палітрою картин, які не лише висіли на стінах, але й були обперті вздовж стін. Григорій Якович – художник. Від розмаїття портретів, пейзажів, ікон перехоплювало дух. «Родом я із Волині. У повстанські часи ми, молоді юнаки, виконували прості роботи, які були зовсім не військового характеру, але дуже важливі. Наприклад, забезпечували підпілля на зиму продовольством та нафтою. Часто навіть проникали до магазину, брали звідти керосин та вивозили до лісу і там закопували», – ділиться спогадами без зайвого пафосу Григорій Якович.
Ганна Кулик зі села Ігровиця найбільше хвилюється за те, що у свої 92 роки не може вже працювати. До роботи рветься, а сили не ті…
Старість, як і життя, буває різне… У ветеранів УПА також. Одні доживають віку у затишних «євроремонтах» під опікою внуків та сміх правнуків, інші – в обдертій халупці із сином алкоголіком, а ще хтось – у цілковитій самоті. Одне можу сказати впевнено, увага та спілкування ніколи не зайві. Старенькі зі сльозами на очах щиро дякували за пошану. Ще раз хочеться сказати ті слова, які кожен з нас промовляв, виходячи із домівок ветеранів УПА: «Міцного Вам здоров’я та Божого благословення!»
Наталя Драган-Іванець