Його не стало 5 років тому. Назарій Войтович з Травневого Збаразького району 20 лютого приєднався до Небесної сотні. Сімнадцятирічний юнак, який вперше приїхав на київський майдан, аби відстояти своє право жити у європейській Україні, поліг від кулі, яка вилетіла з верхньої барикади за кілька метрів від Жовтневого палацу.
Сьогодні у будинку, де жив Назарій, усе нагадує про хлопця,- розказує батько – Юрій Войтович. – Ми ж разом створювали дизайн вітальні, придумували інтер’єр для коридору. А у своїй кімнаті Назар захотів намалювати на стіні портрет Степана Бандери, та зійшлися на прапорах.
Творчий і добрий – особливі якості юнака, які до нині нагадують про себе. Гарно малював і писав вірші, а ще був справедливий у всьому.
Він був дуже добрий і через свою доброту інколи й потерпав, – каже пан Юрій. – Мав багато друзів, особливо серед дівчат. Вони його оточували всюди. Була у нього дівчина. Зараз вдома ще є іграшка ведмедика, яку він так і не подарував їй. Та й у коледжі мав подругу, яка розділяла його думки. Залишилася остання фотографія, на якій він з нею у Тернополі на майдані, а потім поїхав у Київ. 19-го лютого ввечері він подзвонив мені: «Тату, я їду». Це була його перша і, як виявилося, остання поїздка на майдан.
Спогади болючі для батька. Під час розмови часто мовчимо. Не вистачає слів для втіхи і потрібні паузи, щоби перехопити подих від сліз, які здушують горло…
Про його загибель повідомили дружині, а потім вона вже мені. Його друзі навіть не знали, де він дівся, лише за кілька годин отримали погану звістку. – За 5 років біль не згас? – Та де. Він лише чуть- чуть притупилася. Вдома залишилася його кімната. Ми нічого не змінювали, є малюнки, одяг. Лише доставили нагороди. Зараз він Герой України, Почесний громадянин Збаразького району, Почесний громадянин Тернопільської області. Йому було лише 17 років. 2 червня мало виповнитися б 18. Виходить, наймолодший Герой України, – ділиться батько Назарія.
Питаю: «Коли ви зрозуміли, що Назар – патріот, що він вболіває за долю України?» На що Юрій Войтович відповідає, що ще змалку його цікавила козаччина, любив читати історичні книжки, спілкуватися на історичні теми. На столі у нього так і залишилися два романи – «Чорний ворон» Василя Шкляра і “Холодний яр» Юрія Горліса – Горського. Останній не дочитав.
Ви знаєте, як син загинув? – Є місце, де він загинув, лише на відео немає моменту, як він падає. – Снайпер? – Ні, зверху з барикади, десь метрів 30-40 було. У праву щоку як попало, так і навиліт пройшло… Шкода, що такі хлопці загинули. Так – це історія, але на ній чогось ніхто не хоче вчитися. Такі історії про наших хлопців мають бути у підручниках. Ось ми знаємо, що було триста героїв Крут, але хто вони були, чим займалися.
Щоразу у пам’яті пана Юрія виринають спільні з Назаром вилазки по гриби, на яких більше було розмов про життя, ніж грибів. Вони любили проводити час разом. Батько з сином. Хоча мамі Назар більше довіряв свої таємниці.
Ви можете собі уявити, яким би він був зараз? – На війну він би точно пішов. Може, я б трохи іншим був. Зараз я більше займаюся мистецькою резиденцією ім. Назарія Войтовича, яку відкрили у 2017 році. Там з червня до глибокої осені працюють і живуть митці. Вони діляться ідеями, черпають натхнення і малюють. Будинок на 360 квадратів віддав під користування місцевий підприємець. На першому поверсі уже на завершенні облаштування майстерень, також є муфельна піч, гончарний круг. Сюди приїжджають усі творчі люди з різних куточків України і не тільки.
Родина Войтовичів входить у громадську організацію «Родина Героїв Небесної Сотні». Їхня справа, як і багато інших, знаходиться у суді. Поки ще тривають судові засідання, але пан Юрій впевнений, що всієї правди знати вони не будуть. Проте усі хочуть, щоб були покарані не лише ті, хто стріляв, а й ті, хто віддавав накази.
Знаєте, коли діти хоронять своїх батьків, це нормально, а коли батьки дітей – це дуже зле. Зараз живеш і не відчуваєш смаку того життя. Стараюся бути потрібним людям, трохи волонтерю, то резиденція час займає. 5 років – це ще не час. Пройде трохи більше, і люди зрозуміють ті жертви на майдані, – зауважує Юрій Войтович.
Сьогодні Назар допомагає їм жити далі. Він приходить до батьків у снах, таким світлим і усміхненим хлопчиною, яким був завжди. А ще у снах зовсім чужих людей.
Двоюрідна сестра розказувала, що одна знайома часто сварилася з сусідами за бузок, який їй заважав. І ось одного разу їй приснився хлопець, який сказав: «Не сваріться з цією жінкою. Нехай той бузок росте, він такий гарний.» Як виявилося, це був Назар. Сьогодні у нас на подвір’ї росте бузок, який ми посадили з дружиною. Для Назара.
Руслана Стасишин