Незабаром, у червні, відзначатимемо 100-річчя Чортківської офензиви. Чортківська офензива – це наступальна операція Української Галицької армії (УГА) впродовж 7–28 червня 1919 року. Вона припала на завершальний етап існування Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Очевидним є те, що Чортківську офензиву спричинила тодішня військово-політична ситуація. Загальновідомо, що від першого дня утвердження української влади на етнічних українських землях Східної Галичини, внаслідок чого постала ЗУНР, проти нашої держави розпочали військові дії польські підрозділи і це дуже швидко переросло в польсько-українську війну. У середині травня 1919 року війська Польщі, яка отримала дипломатичну і мілітарну допомогу Антанти, розпочали потужний наступ проти УГА по всьому фронту. Вагому роль у цьому наступі відіграла прибула з Франції польська армія під командуванням Юзефа Галлара, кілька дивізій якої були використані проти УГА віроломно, оскільки у Парижі їй дали дозвіл воювати тільки з більшовиками і в жодному разі проти ЗУНР. Українське військо змушене було відступати, причому, ніде правди діти, – часто безладно. Тож на початку червня уряд ЗУНР контролював невелику територію між річками Дністер і Збруч та лінією Гусятин – Товсте (нині смт Товсте) – Устечко. Українські вояки тоді гірко жартували: «Маємо півтора морга землі». І ось, коли поляки вже були впевнені у розгромі УГА та падінні ЗУНР, проти них вибухнула Чортківська офензива. Для українців ж вона стала надією на перемогу.
Опираючись на великий пласт літератури про Чортківську офензиву, можна стверджувати, що ініціатива проведення контрнаступу, який переріс у наступальну операцію по всьому фронту, належала командирам і начальникам штабів бригад УГА, зокрема 3-ї (Бережанської) і 7-ї (Львівської). Про свої наміри старшини повідомили у штаб УГА – Начальну команду Галицької армії (НКГА). Однак остання в той час перебувала у стані реорганізації, якщо не сказати правильніше – невизначеності. Як би там не було, але тодішній начальник НКГА полковник (потім генерал) Віктор Курманович пізніше у своїх споминах стверджував, що він не був причетний до розробки плану наступальних дій під Чортковом. Разом з тим однозначно відомо, що командир 2-го полку 7-ї бригади сотник (потім отаман) Михайло Дибуляк без наказу зверху, тобто з власної ініціативи, розпочав наступ свого підрозділу на Ягільницю, що була зайнята поляками в обід 7 червня, і до кінця цього ж дня відвоював село. Ця подія стала зачином Чортківської офензиви.
Повідомлення про перемогу в Ягільниці спонукало командування УГА діяти. Тодішній головнокомандувач УГА генерал Михайло Омелянович-Павленко віддав наказ про наступ на Чортків, і 8 червня у результаті затяжного бою місто було взято. Звідси почалася операція УГА з метою розгрому ворога, яка отримала назву Чортківської офензиви (зрідка вживають інші назви: пролом під Чортковом, Чортківський наступ). 9 червня головнокомандувачем УГА був призначений генерал Олександр Греков. Бойовий генерал відзначався більшою ініціативністю і рішучістю, ніж його попередник, тож впевнено взявся командувати наступом. Наступного дня тривали під Чортковом зустрічні бої, а потім війська УГА, згруповані у три корпуси, пішли на північ і на захід. Бої були нелегкими, затятими, подекуди кровопролитними. Так три дні тривали бої за Теребовлю, артилеристи «накривали ворога сталевою зливою», але він вперто оборонявся. Учасник бою за село Дарахів згадував потім, що «кулі свистіли, як рясний дощ». Села Підгайчики і Залав’є в бою 12 червня шість разів переходили з рук в руки. У ході триденних боїв за села Денисів і Плотича 3-я бригада втратила 6 старшин і 250 стрільців вбитими й пораненими – це дуже значні жертви. Ворог був вишколений і не здавався без бою. Зауважимо й такий факт: сили обох воюючих сторін були однаковими – приблизно по 13 тисяч вояків, що, безперечно, було на користь поляків. Незважаючи на це, УГА успішно наступала, була звільнена вся територія сучасної Тернопільщини, що тоді входила до складу ЗУНР, зайняті міста Броди (Львівщина) і Рогатин (нинішня Івано-Франківщина), українське військо підійшло під Перемишляни – за 45 кілометрів від Львова.
Запорукою такого успіху стало не тільки загалом вміле та енергійне управління військами з боку командування УГА, а ще більше вояцький дух, адже стрільці і старшини воювали на рідній землі за її звільнення від чужинських зайд, за свої родини, за власну державу, а також вагомим чинником було модерне військове мистецтво старшин. Щодо останніх, а це командири бригад, куренів, полків, сотень, то вони проявляли, зазвичай, ініціативу, діяли за ситуацією, не чекаючи наказу зверху. Наприклад, під час Чортківської офензиви створювалися ударні артилерійські групи, які мали забезпечувати пролом в обороні ворога. Командири батарей часто ділили свої підрозділи на дві частини: коли одна стріляла, то друга передислоковувалася ближче до ворога, потім відкривала вогонь, і тоді такий же маневр здійснювала перша група. Команди бригад і куренів на власний розсуд здійснювали обхідні маневри, перекидали підрозділи на ділянки бою, де був можливий успіх або виникла загроза з боку ворога. Шкода лишень, що така тактика не переважала в УГА під час боїв за Львів взимку-восени 1919 року.
Зауважу, що війну, зазвичай, не виграють однією битвою. У ситуації, коли УГА воювала за незалежність ЗУНР, і поготів так було. Стосовно Чортківської офензиви, то на її завершальному етапі далися взнаки вкрай несприятливі для УГА фактори, що дає підстави стверджувати: у той час виграти війну з Польщею, яка зазіхнула на українські землі, було неможливо. Чортківська офензива могла дати і загалом дала тактичний успіх. На час закінчення операції УГА не мала можливостей успішно воювати далі. Спочатку відступ, а потім наступ, що тривали півтора місяця, вичерпали її ресурси, не було резервів, зброї та військової амуніції. Так, кожен стрілець мав для своєї гвинтівки у середньому 4 патрони – з таким «багатством» війни не ведуть. Добровольці, які у ході Чортківської офензиви нарешті масово почали зголошуватися в УГА, не могли стати повноцінними військовими, оскільки не було часу на їх вишкіл, як і зброї та амуніції, а також був великий брак підстаршин і старшин нижчого рангу.
Армія Польщі була значно сильнішою, мала необхідні резерви, могла знову кинути проти УГА армію Ю. Галлера. Новопостала польська держава була визнана Антантою й отримувала від неї різнобічну допомогу. І найголовніше: на той час польське керівництво мало дозвіл на окупацію Східної Галичини і за жодних обставин не відмовилося би від нагоди скористатися таким мандатом. ЗУНР та її УГА не мали ні можливостей, ні сили протистояти цій агресії влітку 1919 року.
28 червня польська армія розпочала новий наступ, УГА змушена була відступити, а через два тижні перейшла за річку Збруч і разом з Армією УНР почала визволення Наддніпрянської України. Та це вже інша історія.
Ця наступальна операція стала найбільш успішною в історії ЗУНР, засвідчила здатність і вміння галицьких українців воювати за свою державу. Наш краянин, учасник подій того періоду, Осип Дудикевич сказав, що Чортківська офензива «назавжди удокументувала право галицьких українців на власне життя». По-моєму, сказано стисло і влучно. А повчальність цієї події дуже очевидна: у боротьбі за свою державу треба дбати про вишколену і належно озброєну армію та розраховувати насамперед на власні сили, цементуючи єдність влади, громадян та армії.
Петро Гуцал,
кандидат історичних наук, доцент кафедри журналістики Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка