«Моя вітцівщина – Березовиця!» – так урочисто, так гордо і так по-синівськи любовно сказав поет Левко Крупа про свою Малу Батьківщину у вірші «Столиця», присвятивши його своїм односельчанам. Він народився у с.Велика Березовиця біля Тернополя 29 грудня 1943 року (записано 1 січня 1944 року).
Наближаємося до його 75- річчя, але, на жаль, без нього… Його хоронили 29 грудня ( у день народження!) 2000 року. Прийшло багато телеграм – з усієї України, бо його на той час знали не тільки як поета, але і як депутата Верховної Ради України першого скликання, і як генерального директора Тернопільської телерадіокомпанії. В одних телеграмах були слова співчуття, а в інших… його вітали з днем народження!>
В одному із віршів він написав: «Проб’є година… Йди за небокрай!» – і пішов… Залишилися нам його поезії, а в них – його душа, його почуття, його любов до рідних, до друзів, до людей взагалі, до дерев (особливо!) – до усього світу.
Увійдімо у поетичний світ Левка Крупи, вчитаймося без поспіху у рядки, написані серцем, і зрозуміємо, який зміст вкладав він у слово «вітцівщина» (від слова отець). Передусім це його «дитинства світ» (вірш «Предківська колиска»), «стежки дитинства, споришем порослі», якими блукав «простий хлопчина: очі повні сміху, штанята до колін, білявий чуб…»
Виріс і пішов « у велике життя». «Я з дому йшов в осіннє надвечір’я, За плечі взявши вісімнадцять літ…(«Завжди, коли вертаюся додому»)
Спочатку у Чернівецький державний університет на філологічний факультет (1962 – 1970 рр), навчання перервала трьохрічна строкова служба в армії у м.Житомир, потім працював учителем, бібліотекарем у школах навколишніх сіл, науковим співробітником у Тернопільському краєзнавчому музеї. Їздив таємно у Вільнюс, де друкував газету Тернопільської крайової організації Руху «Тернове поле». А тоді дорога пролягла у Київ – у Верховну Раду України – «…в столицю мчу – Будуєм Україну!»
« А я доріг немало вже наміряв, Впізнавши радість і печаль невдач…»
« І ось – прийшов! Усе до болю рідне».
«…Звідсіль село над кручею, а звідти – ліс, Між них – покоси луг підперезали. Дибкує, впершись в береги, над нуртом міст, А далі – станції дзвінкі цимбали. Бурмоче до людей чи сам до себе млин… Припнули джерело під урвищем стежки… Хати хтозна – коли забігли у садки, Де загубились плач, і сміх, і пісня…Моє село ріка (Серет) розкраює навпіл…»
Так змалював поет словами свою Березовицю. Але «вітцівщина» – це щось значно більше, ніж мальовниче село, значно вагоміше. Передусім, це батьківська хата, «світлиця уроча», що «пахне випеченим хлібом і праженим пахучим молоком».
Це – батько Микола, який «в науку вів мене – в поля» і залишив простий, але, на диво, важливий у житті заповіт: «Працюй, не будь ледачим!» Бо й сам тяжко працював у колгоспі: «З мозолів батькових стекло зерно в ріллю…»
Це – мама Емілія, «домашніх турбот полонянка», «така тепла, ніжна, як хліб». Син присвятив їй найдорожчі слова:« Матусю, мамо, мамцю – найсвятіша жінко…» (вірш «Дивина»
І найважливіше серед найважливішого – це, без сумніву, родина, яка чекала його з усіх- усюд: дружина Марія (одружилися ще студентами Чернівецького університету 1968р.): «Для мене найсолодший спів, В якому чарів тайна мрія, Одне – єдине із всіх слів – Святе ім’я Марія».
Це – дочка Наталя, якій він сказав сокровенні слова: «То наша, доню, рідна Україна, А ти – маленька українка в ній…»
Це – син Любомир, якому також залишив свій заповіт: « Крокуй, наш сину, лиш без манівців! Вкосичуй край свій новим змістом! Будь в лавах перших праведних борців!»
Діти достойно виконують заповіт батька!
А поряд з ріднею – сусіди, друзі, просто односельчани, серед яких жив і працював, з якими ділив радість і смутки, які приходили до нього в гості, а він ходив до них.
Життя… Але, було, й страждав, бо люди є всякі: «Смішок поза плечі, а в очі – туманом… Болото в’язке… По душі – чобітьми! Ще б солі – на серце, хоча воно – рана… Вий з болю і смійся… Ти – рідний з людьми.» («Жорстокий вірш»)
Може, саме тому поет почував себе якнайкраще серед дерев, у які був залюблений змалку, бо «дерева – друзі щедрі й не амбітні». Дерева для нього були живі, він розумів їх голоси. «Мова в дерев прекрасна, Мовби усі вони люди.» А «дерева й трави розуміють мову людську, якщо то мова доброти…»
«…Мить щаслива для поета наступає тоді, « коли і квіти, й люди, й муравлі живуть в любові на землі».
Побувавши у поетичному світі Левка Крупи, ми зрозуміли, що його вітцівщина, його Мала Батьківщина – це «дитинства світ» – Березовиця, «хати рідної обійми», «коси мами сумовиті», «батько білий вже, як лебідь», «і ясени у підворітні».
Це столиця його душі!
«Моя вітцівщина – Березовиця!
Як треба, щоб була в цім світі людських бід
Не для держави – для душі столиця». («Столиця»)
Віра Крамар( Крупа)