Вона не уявляє свого життя без музики і співу. Вже 39 років керує хоровими колективами. Свій композиторський талант вважає Божим даром і залюбки ділиться ним зі своїми учнями та учасницями народного вокального жіночого ансамблю «Джерело». Авторка музики до понад півтисячі пісень, дитячої опери-казки «Бабусина пригода» на слова Олександра Олеся, аранжування Ігоря Рогача, високопрофесійна педагогиня Надія Галабурда усе своє життя прямує до непроминаючої краси, черпає натхнення з глибоких джерел духовності, веде інших за собою до світла і любові Всевишнього. Живе ця незвичайна жінка у селі Гнилички, а її пісні виконують по всій Україні й далеко за її межами.
«Я скрізь чула музику»
- Надіє Ярославівно, знаю, що музика звучить у Вашій голові ще з дитинства. Коли Ви зрозуміли, що потрібно її записувати?
- У дитинстві я не розуміла, що це щось особливе. Просто мене настільки вражала сила музики, що я реагувала не так, як інші діти. Коли мене захоплювала якась музика, то я не вміщалася в собі. Уже покійні отець Володимир Хома, який створив потужний церковний хор у Кошляках, та Ярослав Данилович Джава, який керував народним хором, мали на мене великий вплив.
Тоді хори під їхнім керівництвом виконували високо елітну та високо професійну музику, а не просто народні наспіви. Тому чоловічий хор, який був у Кошляках, у мене досі асоціюється з чимось величним. У цьому колективі співали мої уже покійні батько і брат. Це було частиною мого світу, який формувався в дитинстві. Я скрізь чула музику: дивилася на квітку, а вона мені звучала, і джміль звучав, і бджілка. Коли в школі читала якусь поезію, що лягала мені на серце, то вона мені співалася. Я вивчала її як пісню. Тоді я думала, що всім вона так звучить. І так є донині: коли воно моє, то я його виношую. Така історія була в мене із піснею на слова Тараса Шевченка «На Великдень на соломі…». Коли я вперше прочитала цю поезію, то в моїй свідомості стався вибух. Мене дуже вразила відповідь сирітки: «А я в попа обідала…».
Свої перші авторські пісні не пам’ятаю, бо то все було просто співано, але не записано. У старших класах музичної школи я почала записувати мелодії, бо зрозуміла, що їх забуваю. Кожна людина має свій світ: хтось літає в небі, хтось пече прекрасні торти, хтось вміє висловити свою думку віршем. Головне, щоб той світ завжди підносився до світла і до Неба.
- То у Вас, напевно, навіть не виникало питання чи потрібно йти в музичну школу?
- В мене просто було величезне бажання вчитися музиці. Пригадую, що в ті часи в клубі показували фільм «Полонез Огінського». Я сприйняла його настільки близько до серця, що сама мелодія мене просто розривала. Я музикою можу радіти, плакати, славити Бога. Здатність до організаторських здібностей була в мене ще змалку. Тоді було багато снігу, багато емоцій. Ми ходили колядувати. Колишня зв’язкова УПА Стефанія Мартинюк навчила нас з ровесницями особливої колядки, яка в той час була крамольною. Пригадую, як ми прийшли до отця Володимира Хоми, а він, слухаючи нас, не міг стримати сліз, бо сам дуже любив музику, до того ж слово Україна йому боліло. Тому отець підійшов до моєї бабці і сказав, що я дуже здібна дитина. Воно й не дивно, бо тато мій був дуже співучий, брат співав і грав на інструментах, мама теж дуже добре співала. На жаль, вона померла, коли мені було лише три роки, тому я її майже не пам’ятаю.
«У кожній моїй пісеньці – добро»
- То і з вибором професії Ви не вагалися?
- Звісно, що ні, адже то була така велика мрія. Я дуже хотіла йти вчитися туди, де буде музика. Але так сталося, що коли я була в десятому класі, помер мій брат і це стало великим шоком для мене. Тоді я навіть не думала про те, що моє життя буде продовжуватися, бо це був дуже тяжкий удар долі. Відповідно і музика відійшла на другий план, щоби згодом знову вибухнути.
- А коли зрозуміли, що хочете викладати музику і передавати свої знання іншим?
- У мене постійно було так, що я завжди хотіла співати, бо отримувала від цього задоволення. А коли почала вчитися в Дрогобицькому музичному училищі, то доля звела мене з дуже сильними викладачами. Зокрема Володимир Андрійович Гущак, який сам керував хорами, дав мені дуже цінні настанови. Він сказав, що попри те, що у мені клекотить внутрішній вулкан, та все ж я не зможу повести за собою хор, бо не вмію передати потрібних емоцій. Бо хормейстер – це основа, це енергетика, котра або запалює, або знищує. Мало знати і вміти самій, потрібно це донести і передати іншим.
Так само і з дітьми. Кожна дитина є чистою посудиною і чим її наповниш, те й залишиться. Якщо залити чистої кришталевої води, то дитя буде світитися і віддавати це. Тому в кожній моїй пісеньці закладене добро, любов до всього живого, до Творця нашого всесвіту. Ми всі повинні розуміти, що земне життя скороминуче, а тоді ми постанемо перед ликом Божим і за все будемо давати звіт. Тому треба своїми діями і прикладом вести дітей до цього розуміння. Бо зараз і батьки не мають часу на власних дітей, і оточення негативно впливає, і крім ґаджета сучасна дитина нічого вже не хоче. У них просто вкрали дитинство.
Викладає музику і керує колективами
- Чому Ви вирішили писати пісні для дітей?
- Я росла мрійницею і досі нею залишаюся. Мені хотілося погойдатися на місяці, зірку з неба дістати. Дитинство – яскраве, воно в серці, то є домівка Бога. І якщо вона наповнена добром і любов’ю, то дитинство щасливе і кольорове. Коли я почала займатися з дітьми і в мене був дуже гарний період роботи із талановитими дітьми Підволочиського району, бо на той час я була керівником вокальної студії Підволочиського районного будинку школярів, то зрозуміла, що для дітей взагалі ніхто не пише. Бо це не оплачується, до того ж затратно. Я розумію, що дитинства двічі не буває і дитині вже сьогодні потрібна та пісенька, бо завтра вона виросте, тому для себе вирішила, що писати такі пісні – це моя робота, це те, що я маю віддати, бо мені Бог дав талант безплатно. Це моя дорога і моє життя.
Кажуть, що сучасні діти не хочуть співати про Україну, про маму, про тваринок, але це неправда, бо що ми дамо дітям, те вони і будуть виконувати. Сьогодні дитина сидить, як пташка в кліточці. Батьки закрили її і вона перебуває в пустоті, не має кому розказати, що її болить, що її турбує, які почуття має. До мене діти приходять і в них світяться очка, бо вони хочуть співати про песиків-котиків, про небесну любов. Саме таким способом ми відкриваємо дітям очі на наш світ.
- Які віхи Вашою трудової діяльності є найзнаковішими для Вас?
- Найважливішою для мене була робота в Кошляківській музичній школі, створення вертепних колективів. Тоді я збирала автентичний народний фольклор і все записувала від старожилів села. Була головою осередку Союзу українок у Гниличках. Ми допомагали немічним людям, пекли калачі на Різдво, готували крашанки і паски на Великдень і розносили самотнім. То було на зорі української незалежності. Потім, коли в мене народилися сини, я три роки присвятила їм, а тоді пішла працювати в музичну школу у Новому Селі та будинок школярів у Підволочиську. Саме тоді у мене розпочалася творчість у напрямку дитячого естрадного мистецтва. Мої учні часто перемагали на обласному і всеукраїнському рівнях конкурсів «Таланти твої, Україно», «Перлина Поділля» та інших. Тоді я створила дитячий зразковий колектив «Надзбручанські голосочки». До нього увійшли талановиті діти з усього району і мені дуже добре з ними працювалося. Поетеса Оксана Жук писала вірші, а я музику до них, діти залюбки виконували ці пісні. То був дуже яскравий момент у моєму житті і творчості. Тішуся, що багато-хто з моїх учнів обрав для себе музику, досі щиро радію їхнім успіхам. Мені дуже приємно, що багато моїх пісень стають переможцями різних конкурсів.
Коли розпочався поділ на громади, я вибрала сім’ю, тому зараз працюю в Кошляківській і Новосільській музичних школах, керую октетом у Новому Селі і народним вокальним жіночим ансамблем «Джерело», що діє при клубі у Гниличках. Колектив «Джерело» співає виключно мої пісні і в цьому наша «родзинка». Є ютюб-канал з моїми піснями, що має понад півтори тисячі підписників. Також я видала 6 збірок пісень і 6 компакт-дисків. Щиро вдячна Богу за все, бо так собі розумію, що кожна людина має бути і працювати на своєму місці.
Розмовляла Леся Заморська